Все велике пізнається на відстані

«Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті» (Мт. 5,14).


Без сумніву, наведені вище євангельські слова нашого Спасителя набувають для нас особливого значення саме сьогодні, в часі святкування 150-річчя від дня народження Праведного Андрея Шептицького, Великого Митрополита і нового Мойсея Українського люду. Тому що вони у всій своїй повноті окреслюють велич цього Праведника, означують святість його життя.

Кажуть, що все велике пізнається на відстані. Очевидно, що велич Митрополита Андрея можна пізнати з відстані часу. Однак, яка ця відстань повинна бути, і скільки часу мусить минути, щоб ми вповні усвідомили цю велич – питання, як кажуть, риторичне. Адже, по-суті, це залежить не від часу – це залежить від нас самих. Тобто, наскільки ми будемо готові досліджувати життєвий шлях Митрополита, наскільки ми будемо готові системно вивчати письмову спадщину нашого Учителя, наскільки ми будемо готові крокувати дорогою, накресленою нашим Мойсеєм, наскільки ми будемо готові втілити у наше щоденне життя його заповіти тощо. 

Останні події, що стосуються встановлення пам’ятника Праведному Андреєві у Львові, показують, що ми лише на початку цього шляху. Очевидним є те, що вагому роль у цьому упущенні зіграли й конкретні обставини. Зокрема, в совєтські часи великий Митрополит в позитивному відношенні був під тотальною забороною. Пам’ять про нього була атрофованою: як у суспільстві, так у державі, так і у школі слово «Шептицький» подавалося виключно у негативному світлі. Його ім’я, якщо й згадувалось, то обов’язково асоціювалось зі зрадою, із шовінізмом, з «буржуазним націоналізмом» тощо. Про Російську Православну Церкву скромно промовчимо.

З Божої ласки, авторові цих рядків довелося служити у соборі св. Юра у Львові саме у той час, коли в його підземеллях, що сьогодні звуться криптою, проводилися реставраційні роботи. Саме тоді було відкрито і труну нашого Праведника. На здивування, все виявилось на своєму місці. Це говорить про те, що ворог знав, що колись залишить Львів, залишить і катедру нашого Святця. Він боявся його увесь цей час, він боїться його і сьогодні. Як бачимо, Божа охорона була сильнішою від ненависті і зберегла мощі нашого Праведника від збезчещення.

Знаючі люди скажуть, що процес беатифікації Митрополита Андрея триває вже не перше десятиліття. Ці ж люди ствердять і те, що на шляху до визнання його святості ставились серйозні людські перепони. І ці перепони ставились, власне, там, де й проходив цей процес. Вони ставились для того, щоб ім’я Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького відійшло у забуття, щоб не було прославлене у Вселенській Церкві. Деякі особи дуже не хотіли «впустити» нашого Святця до Божого Престолу. Але, як бачимо, святість нашого Митрополита від того зовсім не поменшала, а навпаки – Господь бажає його прослави, бо не зважає на людські амбіції. Підтведженням цього є визнання героїчних чеснот нашого Митрополита, що є великим кроком до остаточного визнання його святості. Зрозуміло, що не люди визначають гідність людської особи для Вічності – це є Божою прерогативою. А людська протидія Божій волі є смішною і такою була завжди.

Звершивши Революцію Гідності, Україна сьогодні переживає непрості часи відриву від страшної імперії, яку влучно назвали «імперією зла». «Що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою? Яка згода в Христа з Веліялом?» (ІІ Кор.6,14) – запитує св. ап. Павло. Здавалося б, для розумної людини відповідь є однозначною – між добром і злом будь-який компроміс є абсолютно виключений. Однак, чесні львів’яни переконалися у протилежному – у людей таке можливе. А підставою для такого висновку стала, знову ж таки, особа Митрополита Андрея Шептицького. 

Втім, не стільки сама особа, скільки пам’ятник Митрополитові, який вдячні львів’яни вирішили спорудити своєму Мойсеєві. Очевидно, й час наспів. Проте сили зла не вгамовуються – проти Праведника далі точиться непримиренна війна. Зло ніколи не капітулює, воно не здається. Для своїх підлих вчинків воно використовує різні засоби, різні спокуси, різні пастки, як-от неправду, підкуп, шантаж тощо. І трапляються окремі люди, що йдуть на компроміс зі злом. Часто – свідомо. Саме це можемо спостерігати сьогодні й у Львові. У нашому випадку це зло воплотилося в групу людей, яких можна було б назвати «скверними». Камуфлючи свої лукаві войовничі дії захистом скверу, вони не розуміють, чи не усвідомлюють того, що чинять скверну. А «Академічний тлумачний словник української мови» говорить, що скверна – це щось  мерзенне, порочне; те, що викликає огиду.

Через недугу Митрополит Андрей намагався своїми Писаннями доносити до народу християнські цінності, здорову науку, моральні повчання. Ми ж можемо пригадати ще одну групу людей, котрі нещодавно, ідучи до влади, обіцяли «принести у владу християнські цінності». На жаль, саме ті, що обіцяли бути носіями отих «цінностей», виступили проти спорудження пам’ятника Великому Митрополитові у Львові. Шукали компромісу з лукавим,  а отримали ганьбу. 

Якщо глибше проаналізувати природу цієї злоби до Митрополита Андрея, зрозуміємо, що тут діють як ті сили, що у свій час тотально очорнювали ім’я цього Праведника, так і ті, що блокували процес його беатифікації. Це говорить про одне: зло відтінків не має, воно лише вміє маскуватися. І його намаганням є загасити Світильник і «вкрити його посудиною». Ми ж повинні бути готовими до того, що ця війна з Митрополитом Андреєм Шептицьким буде тривати ще довго. Річ не тільки і не стільки у пам’ятнику, а річ у тім, що цей пам’ятник поставлено УКРАЇНСЬКОМУ Митрополитові, УКРАЇНСЬКОЮ Церквою і в УКРАЇНСЬКОМУ Львові. Саме в цьому – суть проблеми.

Нам же належить широко відкрити глибокі богословські, філософські, державотворчі, суспільні та інші твори нашого великого Учителя. Їх належить не лише відкрити – з них потрібно черпати знання, ними потрібно жити. Бо в цих творах – і наше минуле, і наше сьогодення, і наше майбутнє. У цих творах – ціла школа нашого буття, буття нашої Церкви, буття України.


о. Іван Галімурка, редактор


Відкриття пам'ятника Митрополиту Андрею Шептицькому (фото Віри Ценглевич)
Відкриття пам'ятника Митрополиту Андрею Шептицькому (фото Віри Ценглевич)

Прочитайте. Не пошкодуєте...

Знак для невіруючих

Сьогодні мало кому відоме «чудо із чудес» – «El milagro de los milagros», яке сталося в іспанському містечку Каланда (Calanda), що знаходиться в 118 км від іспанського міста Сарагоси. У 23-річного Міґеля Хуана Пеллісера чудесним чином «відросла» ампутована нога. Ця надзвичайна подія відбулася 29 березня 1640 р. ввечері, між 22.00 і 22.30, коли Міґель Хуан Пеллісер спав у своєму будинку. Справді, у нього «відросла» права нога, яку ампутували в Сарагоській лікарні понад два роки тому. Оздоровлений мужчина був палким шанувальником Богоматері з Пілар (Сарагоса), і саме Її заступництву приписав те, що сталося.

Приголомшливе диво, яке місцеве населення назвало «чудом із чудес» – «El milagro de los milagros», досі викликає у світу і захоплення, і недовіру, і благоговіння, і скепсис. Щоби встановити істину, дослідити це питання вирішив Вітторіо Мессорі, відомий у всьому світі італійський журналіст і католицький письменник. У його доробку, зокрема, знаходимо обширне інтерв’ю під заголовком «Переступити поріг надії», яке у свій час він узяв у нині вже святого Папи Івана Павла ІІ. Також з-під його пера вийшла книжка «Чорні сторінки історії Церкви». Цінність нарисів цієї книжки – у правдивості та неупередженості автора, який не задається метою виправдовувати Церкву, а встановлювати факти в їх первинній істинності і дати можливість зрозуміти їх історичний розвиток. 

Протягом кількох років Вітторіо Мессорі вивчав численні документи, що знаходяться в різноманітних архівах, і прийшов до однозначного висновку: з наукової точки зору не може бути жодних сумнівів, що документи описують незаперечний історичний факт. Вони свідчать про те, що ампутована нога знову «відросла» і, незважаючи на неймовірність такої події, немає жодної можливості його спростувати. Завдяки свідченням, які були клятвенно підтверджені й записані в нотаріальному протоколі, та актам канонічного процесу, розпочатого через 68 днів після події, можна детально відтворити події.

Багаторічні дослідження документів, пов’язаних із цим дивом, закінчилися написанням книги під назвою «Il Miracolo» («Чудо»). 

Нещасний випадок

та ампутація

З парафіяльних книг Каланди можна дізнатися, що Міґель Хуан Пеллісер народився 25 березня 1617 року і був другим з восьми дітей Міґеля Пеллісера Майя та Марії Бласко. Батьки були бідними селянами, простими і побожними людьми. Міґель Хуан зростав в атмосфері щирої реліґійності, щодня молився, регулярно приступав до св. Сповіді і щоденно причащався. Крім того, хлопець був палким шанувальником Божої Матері. У 1637 році, коли йому виповнилось двадцять років, він покинув рідну домівку в пошуках роботи. Роботу йому вдалося знайти у свого дядька Хаміе Бланко, який жив в околицях Кастеллона. Але через кілька місяців його перебування у дядька стався нещасний випадок. Міґель їхав на двоколісному возі, навантаженому зерном. Під час їзди хлопець, очевидно, задрімав і випав з воза. Падіння було дуже невдалим – колесо навантаженого воза, який тягнули два мули, переїхало через його праву ногу, вщент потрощивши кістки. Міґеля відразу ж доправили до лікарні у Валенсії, де в документах досі зберігається запис про його прийом у понеділок 3 серпня 1637 року.

Однак у лікарні допомогти йому не змогли нічим. Сам Міґель був переконаний, що його ногу зуміють вилікувати лише сарагоські лікарі відомої «Королівської і загальної лікарні нашої Милостивої Пані». І після настійних домагань йому таки дозволили переїхати до лікарні в Сарагосі, яка знаходилася на відстані 300 км від Валенсії. Незважаючи на страшний біль у роздробленій нозі і сильну спеку, Міґель подолав цю відстань за п’ятдесят днів і вже на початку жовтня 1637 р. прибув до Сарагоси. Хоча чоловік потерпав від високої температури, він насамперед пішов до храму Пілар, де висповідався і прийняв святе Причастя. В лікарні лікарі швидко встановили прогресуючу гангрену зламаної ноги і, задля порятунку життя пацієнта, вирішили ампутувати ногу. Рішення відрізати розпухлу і почорнілу від гангрени ногу прийняв голова лікарської ради, відомий у всій Арагонії професор Хуан де Естанґа (Juan de Estanga) та хірурги Дієґо Мілларуело і Міґель Белтран. Саме вони й виконали операцію, ампутовуючи праву ногу. Відомі найдрібніші подробиці цієї операції: нога була відрізана на відстані «чотирьох пальців нижче коліна», її відрізали скальпелем і пилою, а після операції припекли рану розпеченим залізом. Єдиним знеболювальним засобом у ті часи був алкоголь, тому бідний Міґель протягом усієї операції був у свідомості, безустанно закликаючи на допомогу Марію, Матір Ісуса Христа. 

У документах зберігся запис навіть того, що відрізану ногу передали практиканту Хуану Лоренцо Ґарсії (Juan Lorenzo Garciа), який разом з колегою захоронив її на цвинтарі в позначеному місці, в глибокій ямі довжиною приблизно 21 см (у ті часи людське тіло було у великій повазі і в пошані, тому ампутовані частини тіла ховали на цвинтарі). Доки рана від ампутації не загоїлася, Пеллісеру довелося пробути в лікарні ще кілька місяців. Його виписали навесні 1638 року, надавши йому дерев’яний протез і милицю. 23-річний каліка в ті часи не міг заробити собі на життя, а тому отримав офіційний дозвіл просити милостиню біля входу до базиліки Пілар в Сарагосі. Це була, так би мовити, ліцензія на професію жебрака. 

Для жителів Сарагоси було правилом бодай раз на день відвідати базиліку, тому юний жебрак постійно перебував у їх полі зору,  а його вигляд викликав загальне співчуття. Люди звикли до нього і полюбили його, тим більше, що Міґель Хуан щодня розпочинав день з участі в святій Месі в каплиці, де на колоні Ель Пілар перебувала чудотворна фігура Богоматері. Лише після цього він ішов на своє «робоче місце» просити милостиню. Крім того, він щодня просив прислугу храму, щоб йому давали трохи оливи з лампад, що горять у базиліці. Цією оливою він змащував рану після ампутації, яка до кінця ще не загоїлась. Спав він під портиком у лікарняному коридорі, адже весь медичний персонал лікарні знав його і був до нього прихильним. А коли у нього були гроші, тоді він дозволяв собі на нічліг в найближчій корчмі «de las Tablas». Доречним буде сказати, що власник корчми Хуан де Мазаса (Juan de Mazasa) та його дружина Ваталіна Ксавієрре згодом також були свідками в канонічному процесі, коли потрібно було довести, що Пеллісер з двома ногами є власне тим самим чоловіком, який ночував у них, будучи одноногим.

На початку березня 1640 року Міґель вирішив повернутися до батьків у Каланду. Подорож додому, – а це приблизно 118 кілометрів, – зайняла майже сім днів. Дерев’яний протез постійно травмував ампутовану ногу, і це спричиняло велике страждання. У батьківському домі Міґеля прийняли з великою радістю, однак засобів до існування у нього не було. І про це потрібно було подумати. А оскільки він не міг допомагати батькам у польових роботах, то вирішив ходити по сусідніх селах і просити милостиню. 

У той час не вважалося ганьбою, якщо інвалід без засобів до існування просив милостиню, тому люди вважали своїм обов’язком подавати милостиню і допомагати нужденним. Таким чином, на своєму ослику Міґель почав об’їжджати сусідні села, і згодом ціла околиця знала цього каліку. Щоб викликати у людей жалість, він зазвичай оголював залишок ноги з раною від ампутації. Таким чином тисячі людей стали свідками його інвалідності, а згодом – і  чудесного зцілення.


Приголомшливе чудо

У четвер, 29 березня 1640 року, Міґель Хуан не поїхав просити милостиню. Він залишився вдома, щоб допомогти батькові наповнювати гноєм кошики, які потім на віслюку везли у поле для підживлення ґрунту. Після цілоденної важкої праці Міґель прийшов додому дуже втомленим. Рана на нозі вже загоїлась, і під час вечері дехто з гостей навіть торкався її. Саме цього вечора до містечка прибув загін кавалеристів, щоб переночувати.  Серед інших, і сім’я Пеллісерів отримала наказ взяти до себе одного з солдатів. Міґель Хуан був змушений поступитися воякові своєю постіллю і відтак ліг спати на матраці в кімнаті батьків. Він накрився плащем батька, який був занадто короткий, щоб накрити його єдину ступню.

Після вечері, приблизно о десятій годині вечора, Міґель Хуан, побажавши спокійної ночі батькам і присутнім гостям, залишив на кухні дерев’яний протез і милицю, і, стрибаючи на лівій нозі, пішов спати. В часі молитви він цілковито віддав себе під опіку Богородиці і за мить глибоко заснув. Коли за якийсь час (приблизно між 22.30 і 23.00) його мати увійшла до кімнати, де спав син, вона відчула дивний «небесний запах». Піднявши вище ліхтар, вона побачила, що з-під плаща, яким був накритий Міґель, стирчить не одна, а дві ступні, закладені одна на іншу. Здивована і налякана, вона покликала чоловіка, який відкинув плащ – і батьки побачили сплячого сина з двома здоровими ступнями. Вони зрозуміли, що сталося велике чудо.

Налякані батьки почали кричати і тормосити Міґеля, щоб його розбудити, але він спав так міцно, що довго не міг прокинутися. Зрештою він відкрив очі і побачив зворушених батьків, які кричали: «Дивись! У тебе відросла нога!» Можна уявити собі подив і вибух радості Міґеля Хуана, який побачив і відчув, що у нього дві ноги, і що він уже не інвалід. 

Тим часом збіглися всі домашні і з подивом дивилися на його зцілену ногу і на Міґеля, який ще до кінця не розумів, як це могло статися. Він лише пам’ятав, що перед пробудженням йому снилося, як він змащує скалічену ногу оливою з лампади в Пілар. Тому був щиро переконаний, що Ісус Христос зробив це чудо завдяки заступництву Своєї Матері, Пресвятої Богородиці.

Як минуло первісне здивування, шокований Міґель Хуан почав обмацувати і рухати ступнею, бажаючи пересвідчитись, що все відбувається насправді. У мерехтливому світлі ліхтарів усі бачили чудесно «відрослу» ногу. На ній були помітні кілька шрамів: великий – від колеса воза, і три маленьких – від укусу собаки в дитинстві, від вирізаного колись чиряка і від колючок, якими він поранився багато років тому. Ці шрами свідчили, що до нього «повернулася» та сама нога, яку ампутували і поховали на кладовищі два роки і п’ять місяців тому. Цікаво, що збереглася навіть місцева газета «Aviso Historico», яка 4 червня 1640 року надрукувала статтю про те, що на лікарняному кладовищі в Сарагосі пошуки захороненої недавно ампутованої ноги не принесли жодних результатів – ніяких слідів від похованої ноги в її «могилі» не було.

Звістка про чудо швидко поширилась околицею. Люди масово приходили до бідної домівки Пеллісерів, голосно прославляли Божу Матір та Ісуса за велике чудо, разом молилися. Всі прибулі відчували дивний «небесний» запах, що наповнював будинок протягом кількох днів.

Вранці наступного дня сюди прибув парафіяльний священик о. Герреро (Herrero) разом із бурґомістром, а також представники місцевої влади та хірурги, які обмацували ногу, щоб офіційно підтвердити, що все, що сталося, дійсно є правдою. А вже 30 березня, тобто наступного дня після чуда, суддя першої інстанції Мартін Кореллано (Martin Corellano), що був відповідальним за громадський порядок в Каланді, склав перший офіційний документ, що стосувався надзвичайної події. А через три дні в будинку Пеллісерів представники церковних і державних властей, у присутності лікаря й нотаріуса, написали протокол, ствердивши його підписами десяти свідків, в якому говорилося про «Боже втручання». Оздоровленого чоловіка урочисто провели до місцевої церкви, щоб усі жителі Каланди побачили його двоногим, хоча ще кілька днів тому бачили його з однією ногою. У церкві Міґель Хуан спершу пішов до сповіді, а потім разом з усіма жителями Каланди був учасником урочистої подячної Літурґії.

25 квітня 1640 року Міґель Хуан разом з батьками відправився до сарагоської святині, щоб подякувати Богородиці за чудо повернення ноги. Всі жителі Сарагоси чудово пам’ятали одноногого жебрака, що ще недавно просив милостиню при вході до базиліки. Можна уявити їхнє здивування, коли вони побачили його зціленим і з обома ногами. Але справжній шок чекав на хірурга, професора Естанґа, який особисто ампутував ногу і потім два роки робив перев’язки. Тепер він міг переконатися, що відрізана нога повернулася до життя абсолютно незрозумілим для медицини шляхом. Такий самий шок пережили й асистенти професора і весь медперсонал, побачивши Міґеля з обома ногами.

Офіційне визнання «El milagro de los milagros»

Слід зазначити, що 8 травня 1640 р. представники державної влади в Сарагосі ініціювали початок судового процесу з метою з’ясування всіх фактів, пов’язаних з чудом із Каланди, яке назвали «чудом із чудес» («el milagro de los milagros»). Для цього міська рада призначила двох відомих професорів і генерального прокурора короля Філіпа IV. Це був публічний процес, в якому дотримувалися всіх юридичних правил. Наш сучасник, історик Леонардо Айна Навал (Leonardo Aina Naval), який багато років вивчав акти цього процесу, вважає, що він був «прикладом серйозного ставлення до справи, точності та юридичної дисципліни». Отож, ми маємо справу з документами найвищого рівня достовірності.

У процесі брали участь 10 членів судової колеґії. Були вислухані свідчення 24 свідків, при цьому був присутній сам архиєпископ Педро Апаолаза Рамірез (Pedro Apaolaza Ramirez), а також 10 богословів та юристів. Свідки, якими були жителі Сарагоси, а також Каланди та сусідніх сіл, були поділені на п’ять груп: 1) лікарі та медперсонал; 2) родичі та сусіди; 3) місцева влада; 4) священики; 5) інші. Кожен свідок бачив Міґеля Хуана, що стояв з відкритими до колін ногами. З актів процесу випливає, що факт чудесного повернення на місце ампутованої ноги був настільки очевидним і незаперечним, що жодного разу ніхто не висловив якихось сумнівів. Після одинадцяти місяців роботи судової колеґії 27 квітня 1641 р. архиєпископ Сарагоси видав декрет, в якому стверджувалось, що повернення ампутованої ноги Міґелю Хуану могло статися тільки і виключно завдяки чудесному Божому втручанню. Таким чином, всіма жителями Сарагоси, Каланди та околиць, а також державними і церковними властями, було підтверджено одне з найбільш приголомшливих чудес в історії людства.

Перша книга про це чудо вийшла в 1641 році. Вона була присвячена королю Карлу IV й отримала дозвіл церковної влади (imprimatur). Кастільською мовою її написав чернець ордену кармелітів босих Херонімо де Сан Хосе (Jeronimo de San Jose) і включив до неї зміст усіх актів процесу. Через рік, і теж з дозволу Церкви (nihil obstat), з’явилася ще одна книга на цю тему. Її автором став німецький лікар Петер Нойрат (Peter Neurath). У ній були додані слова єзуїтського ченця Хероміна Бриза, який написав: «За наказом достойного о. Ґабріеля де Алдама, головного віце-короля в Мадриді, я вивчив книгу доктора Нойрата про чудо Пресвятої Діви з Пілар, якого досі не бачено і про яке не чувано від віків, але правду про яке я особисто засвідчую, тому що я особисто був знайомий з молодим чоловіком без ноги, котрий просив милостиню біля дверей храму в Сарагосі, і якого пізніше я зустрів на прийомі у Короля, нашого Пана, вже з двома ногами, і сам бачив, як він ходив. Бачив я і шрам, який Пресвята Діва залишила в місці ампутації як достовірний знак, що нога була відрізана; і не тільки я, але бачили це і всі отці Товариства Ісусового з Королівської Колеґії в Мадриді. Я познайомився також з батьками оздоровленого і з хірургом, який відтяв ногу».

Убогу спальню, в якій сталося чудо, відразу ж переоблаштували в каплицю, а згодом на місці, де стояв будинок Пеллісерів, було зведено велику церкву з високою дзвіницею. Це було ініціативою всіх жителів Каланди, які у такий спосіб хотіли висловити свою подяку Богові і Пресвятій Богородиці. 

До сьогодні щороку 29 березня жителі Каланди святкують велике свято, яке нагадує про чудесну подію 1640 року, а Апостольський Престол на цей день затвердив спеціальну літурґійну формулу разом з духовними привілеями та індульґенціями.


 На прийомі у короля

 Чудо зцілення відрізаної ноги стало відомим фактом у всій Іспанії. Про нього повідомили також королю Філіпу IV. Коли було закінчено процес та оголошено його офіційний результат, який підтверджував справжність чуда, в жовтні 1641 року іспанський король запросив оздоровленого до себе на аудієнцію. Учасниками цього прийняття був увесь королівський дипломатичний корпус, включно з англійським послом лордом Хоптоном (Hopton). Останній вислав англійському королю Карлу I докладний рапорт про цю незвичайну аудієнцію (текст рапорту зберігся до сьогодні). Король Карл I, який одночасно був і главою Англіканської Церкви, був настільки переконаний у достовірності чуда, що вступив навіть в суперечку з англіканськими богословами, які вважали, що в Католицькій Церкві жодне чудо відбутися не може.

Аудієнція у короля Філіпа IV відбувалася таким чином. Оздоровленого Міґеля Хуана супроводжували перший нотаріус Арагонії та головний архидиякон єпископської капітули. Кожен з них по черзі повідомив королю про чудо. Вислухавши їхні свідчення, король заплакав і сказав, що перед обличчям таких фактів немає сенсу дискутувати й вишукувати докази, а просто треба з радістю прийняти Тайну і пошанувати її. Він устав з трону і, підійшовши до оздоровленого, встав перед ним на коліна. Відтак звелів йому відкрити праву ногу і поцілував її в місці, де вона була відрізана, а згодом чудесним чином «приєднана» на властиве місце. Це була зворушлива церемонія, коли володар світової імперії, король Філіп IV, на колінах цілував ногу своєму підданому – убогому та безграмотному.

Нещодавно знайдені в сарагоському архіві документи говорять про те, що Міґеля Пеллісера згодом було прийнято на роботу в храм Пілар. Він був калікатором, тобто помічником органіста, який наповнював міхи повітрям. Крім того, він відповідав за те, щоб у лампадах в Чудесній Каплиці завжди була олива.

День смерті Міґеля нам відомий завдяки запису в книзі зарплат: він покинув цей світ і відійшов до нашого Господа в день Богоматері Пілар, 12 жовтня 1654 року.


Висновок

 У своїй книзі Вітторіо Мессорі пише: «Той, хто відкидає істину про подію, що сталася в Каланді того березневого вечора Страсного Тижня 1640 року, мав би піддати сумніву всю історію людства разом з її незаперечними фактами. (...) «Випадок Пеллісера» – це подія, яку кожен дослідник може і повинен визнати «незаперечно достовірною» і «безумовно історичною», хіба що сам відмовиться від об’єктивності своєї професії в ім’я упередження або якоїсь ідеології. У словах, написаних архиєпископом Сарагоси при підбитті підсумку цього процесу, цей факт виглядає настільки ж простим, як і неймовірним: ...як показав процес, вищевказаного Міґеля Хуана бачили спершу без однієї ноги, а опісля – з ногою; так що невідомо, як можна в цьому сумніватися. Ось і все».

Моментальне зцілення ампутованої ноги Міґеля Хуана Пеллісера було спектакулярною маніфестацією Божої сили і влади, нечуваним чудом в історії людства. Ця подія є знаком, який спростовує іронічні закиди атеїстів, що, мовляв, ніколи не відбувалося «повернення» ампутованих органів. Цей незаперечний факт в точності відповідає тому, чого вимагав Вольтер і йому подібні атеїсти: зцілення, відразу ж підтверджене нотаріусом і, після допиту відповідних свідків, потверджене під присягою. Ернст Ренан, агностик і запеклий противник християнства, писав, що для спростування атеїзму достатньо було б хоча б одного достовірного чуда. На жаль, у своєму невігластві він був упевнений, що в історії жодне таке чудо не сталося.

Чудо з Каланди підтверджує, що в Бога немає нічого неможливого. Воно виявляє не якогось абстрактного Бога, а безпосередньо Божественну Особистість Ісуса Христа і Бога, у Трійці Святій єдиного. Це чудо є божественним підтвердженням учення Католицької Церкви та її Таїнств, її традиції, почестей, що віддаються Пресвятій Діві Марії, і силі Її заступництва. «Марія зробила тут те, чого не зробила ні в одному іншому народі» – саме так співають віруючі в Каланді та Сарагосі щороку під час свята «Milagro» («чудо»).

Чудо з Каланди змушує нас замислитися і повірити у воскресіння нашого тіла після смерті. Нога, яка через гангрену гнила живцем, а потім була відрізана і закопана на кладовищі, через 29 місяців повернулася до життя завдяки Божому втручанню. Цей факт підтверджує і зміцнює нашу віру у воскресіння мертвих, і ми повинні бути впевненими, що те ж саме станеться з тілом кожної людини в день Останнього Суду.



о. Мечислав Петровскі 

З російської переклав та опрацював

о. Іван Галімурка

Обряд і традиція

Про слово "православний" авторитетно

Думаємо, немає потреби рекламувати сьогодні постать Слуги Божого Патріярха Йосифа Сліпого.

Його знає увесь світ. Та, на превеликий жаль, мало хто знайомий з його творами і богословськими трактатами. Рік 2004-й є роком 20-ліття його кончини.

Щоб якоюсь мірою пошанувати світлу пам’ять Слуги

Божого, бажаємо на початок цього року подати до загальної уваги твір Патріярха, який і на сьогоднішній час є дуже актуальний, корисний і заслуговує на нашу найвищу увагу.

1. Слово «православний» вже має за собою в церковному житті і літературі довгу історію. Впродовж усього часу багато вчених, діячів, єпископів і вірних висловлювались за збереження його в церковній практиці або а усунення чи замінення на слово «правовірний», або на інше, йому подібне. З огляду на те, що цим терміном користуються як латинські і східні католики, так і всі нез’єдинені православні, а між ними і ті, які недавно відступили від нашої Церкви, питання стало знову актуальним. Тому треба дещо пригадати і вияснити в оцьому спорі.

2. Богословський термін «православний» (όρθοδοξος) був вжитий Церквою перший раз авторитетно на Халкедонському IV Вселенському Соборі (451 р.) проти монофізитів, що перечили злуку двох природ, Божої і людської, в одній особі Ісуса Христа, і ним означувано тих вірних, що право славлять Бога. Пізніше халкедонське православ’я почали заперечувати епігони, монотелети-одновольці в VII ст., навчаючи, що в Христі є тільки одна воля, а не дві – Божа і людська, – як це вчить Вселенська Церква. Проти монотелетів виступив в Римі Папа Мартин І (649 – 17.VI.653) і осудив їх на Лятеранському Синоді 649 р. За те царгородські василевси казали його ув’язнити, і екзарх василевса Констанса II, Теодор Калліопас, схопив Папу в Лятеранській базиліці і відставив до Царгороду, де його засуджено на смерть. На прохання патріярха Павла цісар помилував його і заслав до Корсуня в полудневій Україні, де він помер мученичою смертю 16.ІX.655 р.

Римський клир ще за його життя вибрав папою Євгена І, на що папа Мартин дуже жалівся в своїх листах до Царгороду і Риму, нарікаючи на те, що давні його вірні і приятелі так гірко його розчарували. Папа Мартин І був родом з міста Тоді в Умбрії. Він був дуже діяльний, їздив як делеґат до Царгороду і був другим після папи Климента І папою, що згинув мученичою смертю на засланні в Україні. Головна частина його мощів спочивала у Влахернській Богородичній церкві біля Херсонесу; іншу частину мощів перевезено до Риму і приміщено в церкві св. Мартина.

3. Як сказано, на Лятеранському Синоді Папа Мартин І осудив монотелетські царські декрети – «Ектезіс» і «Тіпос», і трьох прихильників монотелетизму – патріярхів Сергія, Пирга і Павла, бо, як говорилось на Синоді, науки про дві волі є «побожні, вітцівські і соборні навчання католицької Церкви православних», тобто Церкви п’ятьох Вселенських Соборів. Рішення Папи Мартина І прийняли всі «православні» Церкви на VI Вселенському Соборі в Царгороді 681 р. Св. Іван Дамаскин (750 р.) пізніше написав основний богословський твір і назвав його цим іменем: Εκθεσις της όρθοδόξου πίστεως - De fi de orthodoxa. Слово «православний» стало загальноприйнятим на означення визнавців правдивої віри у відрізненні від усіх єретиків – монофізитів, монотелетів, іконоборців, іновірців, сектантів і ін. Воно набрало ще більшої ваги, коли II Нікейський Собор 787 р. застосував цей термін «православний» проти іконоклястів. Бо цей Собор осудив

іконоборство, започатковане василевсом Левом Ізаврійським. Після Собору величаво відсвятковано побіду над іконоборцями в Царгороді. В 842 р. рішено, щоб на майбутнє це свято святковано в першу неділю Великого Посту як «неділю православ’я». Отож, православні візантійські Церкви не є православними

в противенстві до Риму, але до монофізитів, монотелетів і іконоборців. Тому слово і назва «православний» — όρθοδοξος – є нам, вселенським західним і східним католикам, — та візантійським християнам спільне.

4. 3 часом назву «православний» присвоїли собі нез’єдинені Східні Церкви як свою виключну назву і православ’ям почали називати науку перших Сімох Вселенських Соборів. Одначе таке звуження поняття несправедливе, бо ціла Вселенська католицька Церква є православною. Цей термін був дальше в 

уживанні і залишився також в латинській Літурґії, а навіть в правилах різних Чинів. Слово «православний» багато разів чуємо на східних Літурґіях св. Василія Великого і св. Івана Золотоустого та на інших богослуженнях. Після відлучення Східних Церков від Вселенської і Західної термін лишився незмінний: і одні, і другі називали себе православними. Знову після привернення єдности на Вселенських Соборах в Ліоні, Флоренції та на поміснім в Бересті ця практика всюди зберігалася.

Тридентійський Собор закінчив свої рішення словами: «Це є віра св. Петра й Апостолів, це – віра Отців, це – віра православних». З того приводу не було замітніших непорозумінь аж до новіших часів. На Західній Україні в минулому столітті стали підноситися деякі голоси за пропущення слова «православний» або замінення його словом «правовірний» чи іншими подібними словами – для відрізнення себе від нез’єдинених

православних або, як їх тоді називано, від православних «схизматиків». Згодом справа набрала більшого розголосу й загострення та навіть опинилася в Конґреґації Поширення Віри, від якої наспіла виразна відповідь: «...Це питання зріло обговорено, і їх Еміненції Отці рішили на загальному зібранні 16 травня 1887р., що перше слово (зн. «православний») належить вповні вберегти. Ця думка їх Еміненцій Отців була в цілості затверджена Найвищим Архиєреєм на авдієнції 17 т.м.». Одночасно рішено також, щоб для уникнення непорозумінь і згіршень поучувати вірних про значення слова (Додаток до чинностей і рішень Львівського Собору 1891 р.). Св. Папа Пій X поручив в присязі «щиро приймати науку віри, яку ми перейняли від Апостолів через православних Отців». Отже, Вселенська католицька Церква ніколи не зрікалася і не зречеться того слова, освяченого півторатисячорічною традицією.

Правда, кожним словом, поняттям, як і кожною річчю, можна користуватися у їхньому повному, вірному і правдивому значенні, але буває, що їх надуживається чи звужується. Це, одначе, не обезцінює властивого слова і речі в їхній суті. Крім цього, наведені подібні терміни не віддають того самого поняття, значення,

що «православний», бо «правовірний» означав того, хто правильно вірить, а «православний» – того, хто правильно славить Бога. Отже, існує між ними різниця. «Вірити» і «славити» – це два різні акти богопочитання, які не означають одного і того самого. Вселенська католицька Церква справедливо називається православною, бо вона єдина правильно, у цілій повноті, славить Бога. З тієї-то причини вона не може відмовлятися від цього світлого імени і поняття. Даремно тому домагатися цього від неї, бо це означало б заперечувати себе саму.

5. Якщо інші Церкви хочуть присвоїти цю назву виключно для себе, то з того ще не слідує, щоб католики мали зректися свого права на неї або і відцуратися від неї. Англіканська Церква називає ебе «католицькою», але, мимо цього, Вселенська Церква не відрікається від своєї тисячолітньої назви. Католики в Англії називають себе для відрізнення Rоmаn саthоlіс – римо-католики. Подібно й католики російського синодального обряду називають себе «православними католиками». Так само і в нас не можна

відрікатися від прадідної назви «православний», бо вона нам вповні прислуговує – без уваги на те, що й інші також користуються нею. З другого боку, ми не можемо бути коротко та вузькозорі, але мусимо брати до уваги факт, що більшість українців і росіян належать до православного віровизнання і чисельно мають перевагу над нами. Коли ми не зрікаємося своєї, справедливо нам належної, назви «православні», то вони не можуть нас легковажити й уважати за сектантів в їхньому розумінні і з їхньої точки зору. Навіть навпаки – те слово промощує нам церковну дорогу до них. І на Бога надія, що так станеться. Бо ми мусимо прагнути і прямувати до єдности, згідно з заповітом Христа: «Да всі будуть єдино» (Ів. 17, 21) і «на сем камени созижду Церкву мою» (Мт.16, 18) – не Церкви, лиш одну Церкву. А це признаємо і ми, і вони. Зрештою, таких явищ, де одна назва є спільною для одної держави чи нації, а при тому існують великі інші різниці між підметами, які носять ту саму назву, є багато. Візьмім для прикладу «християни»: ніхто не зрікається цього

імені – ні католики, ні православні, хоч ним навивають себе і єретики, і сектанти, і ворожі собі нації. Німцями є і республіканці, і націоналісти, і монархісти, і христ. соціялісти. Так само українці. Ніхто не відрікається тієї назви, хоч існують різні собі противні, а навіть ворожі партії і політичні угруповання, як республіканці, монархісти, націоналісти, соціялісти, комуністи і інші, як сказано, часто собі діяметрально протиставні в своїх ідеологічних програмах. Та, мимо того, ніхто не зрікається самої назви – українці, німці. Треба, отже, пояснювати нашим вірним, зокрема старшим, щоб зрозуміли суть питання, насвітлюючи його з богословського й історичного погляду. Через зречення слова «православний» ми вже мали великі втрати.

Не треба наражатися на ще нові. Церковно з’єдинені разом в Христі, під видимим Головою, Папою Римським, всі ми таки останемось «православні» і в майбутньому.

З «Благовісника Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського обряду»

(Кастельгандольфо, Рим, 1967 р.)

(Опубліковано у часописі "Мета", число 1\156 від січня 2004 року)

 

БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИЧЕ 

ВАСИЛІЄ, МОЛИ БОГА ЗА НАС!

 

Дев’ять років (1963-1972) в умовах жорстокого переслідування Блаженний єпископ Василь Величковський був Місце блюстителем Глави УГКЦ

У далекій Канаді, в місті Вінніпезі, в церкві св. Йосифа спочивають нетлінні останки сина 

української землі Блаженного Василія Величковського. До цього куточка Канади приходять люди 

різних на- ціональностей і віросповідань, щоб звернутися до Блаженного і через його заступництво 

отримати ласки для себе, своєї родини. Дехто приїжджає ще раз, щоб подякувати за чудесне 

оздоровлення чи вислухані просьби.

Блаженний священомученик Василь Всеволод Величковський народився в Станіславові (тепер 

Івано-Франківську) 1 червня 1903 року в священичій родині. Вчився у Львівській Богословській 

Академії, прийняв дияконські свячення з рук митрополита Андрея. Вступив до Чину отців-редемптористів в монастир, що у Львові на Голоску. Єпископ Йосиф Боцян уділив йому тайну Священства 9 жовтня 1925 року, і протягом двох років молодий ієромонах виконував обов’язки вчителя Колегії редемптористів у монастирі на Збоїщах. Мав дар проповідництва. Словом священика-місіонаря запалював серця людей  в Галичині, а з 1928 року  на Волині, де населення з великою любов’ю приймало його. Інтелігентний, відважний, відданий своїй справі, невтомний трудівник на ниві Христовій проводив місії в Ковелі, Луцьку, а в селі Колодяжному, де народилася Леся Українка, парохіянином отця став її рідний брат Микола Косач. Польська адміністрація всіма способами старалася усунути з Волині о. Величковського, бо він “українським живим словом ставав на заваді полонізації Волині“.

В 1935 році о. Василя відкликали і призначили ігуменом монастиря в Станіславові. З запалом він 

взявся за нові обов’язки. Всяку працю, котру розпочинав, посвячував Матері Божій Неустанної Помочі, 

бо до Неї мав особливу набожність, котру проніс через усе життя. І Вона допомагала йому, — місії, котрі він давав у всіх областях Галичини, а особливо у Львові, проходили з величезним успіхом.

1939 року Галичина увійшла до складу Радянської України. УГКЦ обмежували, ставили заборони на 

публічну діяльність. Та все ж в честь празника Матері Божої Неустанної Помочі, ігумен-місіонар Величковський, відважно вивів на вулиці Станіславова величну маніфестацію. Сам йшов у рядах вірних, слідкуючи за порядком. Через кілька днів його заарештували. За Хресний хід з жовто-блакитними 

прапорами отця Василя поставили під «стєнку». Тільки молитва врятувала його. Відпускаючи на волю, КГБіст сказав йому слова, що запам’ятались назавжди: «Я поважаю вас, бо ви життя готові віддати за те, в що вірите». Як бачимо, навіть ворог поважає стійких. В часи німецької окупації, за розпорядженням Митрополита Андрея Шептицького, отець Величковський голосив слово Боже в Кам’янці-Подільському. Місцеве населення, позбавлене через війну духового проводу, збиралося в церкві св. Миколая, щоб охристити дітей та почути слово великого проповідника. Німецькі окупанти під загрозою арешту змусили священика покинути місто.

В 1942 році отець Василій був призначений ігуменом монастиря в Тернополі. Він ревно взявся до 

виконання своїх обов’язків. Працював дуже багато, їздив з місіями до Теребовлі, Збаража, Золочева.

Коли радянські війська знову зайняли Україну, уряд всіма силами намагався підчинити Українську 

Католицьку Церкву східного обряду московському патріархатові, котрий, на відміну від УГКЦ, був 

зламаним і перебував в руках безбожної влади. На наших землях УГКЦ користувалася любов’ю і 

автори- тетом, а, отже, щоб знищити її, треба було позбавити її керівництва. В квітні 1945 року 

заарештували 11 єпископів та двох Апостольських візитаторів, сотні священиків і вірних. В Тернополі 

взяли ігумена Василя Величковського.

«Підпишіть православ’я і відкривайте церкву, служіть, коли ж ні – то підете під суд», — кричав начальник НКВД. Відповідь :«Ні! Ні в якому разі!» Зрозумівши, що нічого не доб’ються, отця кинули в тюрму Чорткова, а звідти вивезли до Києва. Два роки тривало слідство. Безконечні допити, пошуки компроментуючих матеріалів. Знайшли календарик, на якому були слова молитви-подяки: «Боже, дякуємо Тобі, що звільнив нас від червоної банди.» Та молитва-просьба: «Боже, хорони нас, щоб не повернулась червона орда.» Це ж 

«протирадянська агітація», заявив слідчий. Обласний Київський суд засудив ігумена Величковського 

до вищої міри покарання розстрілу. В камері смертників тримали тільки злочинців і серед них – 

священика. Так тривало три місяці. Кожної ночі одного в’язня виводили для виконання вироку і до- 

давали до камери ще когось. В таких умовах священик-місіонар ніс слово потіхи співв’язням: вчив 

молитов, катехизував, сповідав. В’язні горнулися до нього, шукаючи розради, набираючись живої 

віри. Однієї з ночей викликали і отця Василя. Прочитали новий вирок – 10 років каторги.

Ігумен Василь Величковський пройшов через табори Кірова, Воркути, Владіміра над Клязьмою, знову Вор- кути. Працював на лісоповалі, в шахті. Скрізь був голод, холод і непосильна фізична праця. Та і в цих умовах знаходились добрі люди, котрі допомагали йому: переводили на легшу працю, ділилися хлібом. А він віддячував словом священика, таємно виконував свої душпастирські обов’язки, постійно молився на вервиці. Зробив її з хліба, а пізніше – з деревяних кульочок, і не розлучався з нею.

В 1955 році термін завершився, закінчилось 10 років ув’язнення. Ігумен Василь Величковський став 

вільний, міг повернутися на рідну землю. Та Українська Греко-Католицька Церква була заборонена, 

оголошена поза законом. Тільки таємно на рідній землі священик міг виконувати свої душпастирські 

обов’язки. Таємно відвідував розкиданих і розрізнених священиків (одні з них повернулись із тюрем 

і заслання; інші переховувались, а дехто, вкусивши плодів «казьонного православ’я», хотів 

відкликати) і мирян підпільної Церкви. Разом з єпископом Миколою Чарнецьким започаткував 

повернення в лоно рідної Церкви тих, хто вимушений був підписати православ’я. Таємно організовував навчання молодих хлопців на священиків. Підпільні монастирі поповнювалися новими покликаннями, і тих, хто прагнув жити з Богом, благословляв нововисвячений єпископ Василь Величковський. Єпископські свячення йому таємно уділив в 1963 році 

Митро- полит Йосиф Сліпий — перед тим, як покинути рідну землю назавжди. В глибокій таємниці 

Владика Василій проводив місії і реколекції вірних. Ці зібрання нагадували сходини перших 

християн. Відправи відбувалися при закритих вікнах для втаємничиних, стояла сторожа. Єпископ 

Величковський працював дуже самовіддано, був дуже рухливим і хоробрим, як згадують сучасники. Він 

висвячував нових священиків, кількох єпископів, серед них – і отця Володимира Стернюка, котрого 

назначив своїм наступником на випадок арешту.

В 1969 році міліція приходить до помешкання єпископа на площі Возз’єднання, 11 з обшуком і 

заарештовує його. Владиці інкримінують: організацію підпільних священичих курсів у Тернополі; 

поширення між вірними інформації про життя Церкви з радіо «Ватикан»; переховування медаликів

та образків; антидержавну агітацію у книзі «Історія Чудотворної Ікони Божої Матері Неустаючої Помочі». Фактично ж Владику Василя Величковського судили за його єпископську діяльність і виконання обов’язків Місцеблюстителя Глави УГКЦ. Отримав єпископ максимальний присуд – три роки суворої тюрми.

Ув’язнення відбував у м. Комунарську на Донбасі в тюрмі суворого режиму. Тут його чекали важкі 

тюремні умови, праця, приниження. Заборонили переписку, і на Галичині поширилась вістка, що 

Владика помер. А він був важко хворий. Відмовляло серце, пухли ноги. В’язниця своїм нелюдським 

режимом та знущаннями повністю знищила його здоров’я. Тільки дух залишався бадьорим.

В 1972 році завершився термін муки, та Владиці не дозволили повернутися додому, до Львова. Через 

Київ відісла- ли його до сестри у Югославію. Звідти єпископ катакомбної Церкви їде до Риму, щоб 

побачитись із своїм святителем Патріархом Йосифом Сліпим і розповісти про життя нескореної 

Церкви. В Римі він удостоєний аудієнції з Папою Павлом VI і розмовляє з ним 40 хвилин. В 1972 році 

на запрошення Митрополита Германюка Владика Василь Величковський їде до Канади. Тут, на чужій 

далекій землі, його радо зустрічають рідні українські миряни, вітрами долі закинені в ці краї. Зустрічі, промови, теплота сердець і... нерозуміння, що він тримається з останніх сил, що радість є також убивчою. Ковтнувши по- вітря свободи Слова і Віри, єпископ Ісповідник Віри відходить на заклик Того, Хто провадив його все життя, додаючи сили і витривалості, щоб голосити Його слово, щоб нести його між людей.

На болотистому цвинтарі біля Вінніпегу знайшов єпископ Василь Величковський свій спочинок. В 

2001 році Папа Іван Павло ІІ проголосив його Блаженним. Громада Вінніпегу урочисто перенесла 

тлінні останки Мученика до церкви святого Йосифа. Комісія встановила після відкриття труни, що тіло 

Блаженного залишилось нетлінним. Господь ще раз дав йому – місіонарові – нагоду збирати навколо 

своїх нетлінних останків християн, несучи їм надію. Щоб в словах молитви біля його гробу випросити 

за посередництвом Блаженного ласки, потрібні для них.

Владика Василь Величковський належить тепер не тільки нашій Церкві. Він Блаженний Вселенської 

Церкви. Наш український святий в далекій Канадійській землі молить Бога за нас.

Дев’ять років (1963-1972) в умовах жорстокого переслідування Блаженний єпископ Василь Величковський був Місцеблюстителем Глави УГКЦ.

Ірина КОЛОМИЄЦЬ,

Інститут Історії Церкви УКУ

(опубліковано газета "Мета", число 0\155, грудень 2003 року Божого) 

 

На світлині: Владика Василь з матір’ю (з сімейного альбому)
На світлині: Владика Василь з матір’ю (з сімейного альбому)

Погода у Львові

Святий архангел Михаїл

"Усі небесні сили, святі ангели й архангели, моліть Бога за нас грішних" (Велике повечер'я)
"Усі небесні сили, святі ангели й архангели, моліть Бога за нас грішних" (Велике повечер'я)

Актуальне:

Блаженніший Святослав пояснив, чому греко-католики святкують Пасху за старим стилем

 

 Глава УГКЦ Блаженніший Святослав наголосив, що для УГКЦ важливо залишатися в єднанні з «православними братами» в Україні, а питання реформи Пасхалії потребує глибшого розгляду. Водночас він висловив думку, що найближчим часом реформи Пасхалії православні не зроблять.

 

Глава УГКЦ зазначив, що існує два варіанти Пасхалії: нова (яку використовує Римо-Католицька Церква) та стара (якою послуговуються всі Православні Церкви світу). «Для нас, греко-католиків, це певний виклик», – визнав він та нагадав, що більшість парафій УГКЦ за межами України святкують Великдень за новою Пасхалією.

 

«Ми в Україні хочемо святкувати Великдень із нашими православними братами, – заявив Блаженніший Святослав. – Ми розуміємо, що найближчим часом реформи Пасхалії наші брати православні не зроблять». Він зазначив, що жодна Православна Церква у світі не використовує латинську Пасхалію, а спільне святкування Великодня є символом єдності для православного світу.

 

Тож на запитання про перехід на Пасхалію за григоріанським календарем Предстоятель відповів, що «сьогодні ми є тільки на початку цього непростого великого шляху».

 

«Зараз пріоритет надається локальній єдності, оскільки сьогодні не можна ще осягнути універсальну. Тому на локальному, місцевому рівні ми зробили такий крок, щоб робити календарну реформу з огляду на здатність чи нездатність наших православних братів іти за нами», – зазначив Блаженніший Святослав.

 

Водночас Глава УГКЦ запевнив, що збереження чинної Пасхалії ніяк не шкодить єднанню греко-католиків в Україні із Апостольською Столицею: «Ця єдність, це сопричастя не накладає уніформізму. Це завжди єдність у різноманітності», – пояснив він.

 

Блаженніший Святослав висловив сподівання, що всі християни в Україні зможуть зробити внесок у спільну реформу церковного календаря, але наголосив, що це буде довгий і непростий шлях: «Ми в Україні – православні, греко-католики, римо-католики – мусимо бути каталізатором тих процесів».

 

Департамент інформації УГКЦ